Наші обереги
Зал святково прибраний вишитими рушниками, гілками
калини. На центральній стіні прилаштовано великий плакат у вигляді рушника, на
якому написано назву свята. Під плакатом стоїть стіл, накритий скатертиною, на
столі лежить паляниця, вишиванка, калинова гілочка, стоїть глечик з пшеничними
та житніми колосками.
До залу входять вчитель та учні-читці.
Вчитель. Батьківська
хата, мамина пісня, бабусина вишиванка – усе це непересічні символи-обереги
нашого народу. Тож запрошуємо сьогодні дорогих гостей на слово щире, на свято
родинне.
1-й учень
Що таке
Україна?
В чистім
полі пшениця,
За віконцем
калина,
Біля верби
криниця.
2-й учень
Ніжна пісня
матусі,
Під тополями
хата,
Тиха казка
бабусі,
Дужі руки у
тата.
3-й учень. Обереги –
наші давні й добрі символи, їхнє коріння сягає глибини століть. Це батьківська
оселя, усе, що ми одержали в спадок від своїх пращурів, чим збагатилися наші
душі: піснею, злагодою, добрим словом та спогадами.
Звучить пісня «Смерекова хата».
4-й учень. У кожному з
нас живе образ біленької хати у вишневому садку. Адже вона – символ нашого
народу, щось одвічне, як життя, як мамина пісня.
Звучить «Мамина пісня».
1-й учень. Сьогодні ми
вирушаємо у цікаву подорож до українських народних традицій, що пов’язані з
оберегами.
Вчитель. Дедалі
більше віддаляється від нас в шаленому темпі атомної епохи біленька хатинка у
вишневому садку з колискою та мудрим усміхом батька. У цій хатині – наш корінь
роду, щось одвічне, як життя, і святе, як мамина пісня.
Біла хата, біла сорочка, біла свита… Це становило
неодмінну національну прикмету українця.
Хата, як і людина, уміє плакати і усміхатися, вона може
бути горда і сумна, доброзичлива. Все залежить від того, яка родина в ній
мешкає. Хату можна вважати своєрідною візитною картою України.
Олександр Довженко так писав про українську хату: «…
біла, з теплою солом’яною стріхою, порослою зеленим оксамитовим мохом,
архітектурна праматір пристановища людського. Незамінна, по всяк час відкрита
для всіх, без стуку в двері, без «можна?» і без «увійдіть», житло просте, як
добре слово, й золоте, немовби створили його не людські руки, а сама природа,
немовби зросло воно, як плід, серед зелені і квітів».
А чи знаєте ви, діти, що коли збиралися будувати хату, то
спочатку випікали чотири хлібини і ставили їх на місце, де мала згодом стояти
хата. На другий день дивилися: якщо хліб лишався цілим – то недобра ознака, не
буде в цій господі гарного господарства та достатку. А якщо хліб виявлявся
кимось поїдений – то це місце вважалося добрим, там можна було будувати хату, і
в ній завжди пануватимуть добробут і злагода.
При першому вінцеві у «Світличному вінку», де стоять
образи, господар закладав срібні або золоті монети. Це робилося, щоб хата була
багата. Поставивши зруб, у стволах вирубували хрести, «щоб Бог беріг від лиха».
Наступним етапом будівництва було покриття хати, яке мало
дещо символічний характер. У багатьох районах України кожен сволок обв’язувався
вишитим рушником. Старі майстри пояснюють це так: «Аби хазяйська хата була
світла, кріпка, багата і щоб люди не минали та до хати заглядали, щоб щастя в
ній велося та добро не перевелося». А рушники потім дарували тим, хто будував
хату, на згадку про нову оселю.
Завершальним етапом були входини. В найпершу ніч пускали
кота і півня, щоб у хаті завжди було людно й весело. А на ранок кликали
батюшку, який окроплював святою водою всі кутки хати. Якщо поряд стояла стара
хата, то, переходячи в нову, господар кликав із собою домовика, примовляючи:
«Хазяїну мій, ходімо зі мною: я дорогою, а ти стороною». Після такого обряду господар
пригощав будівельників, родичів та сусідів. Гості заходили до хати і, знявши
шапки (мужчини), вітали і бажали родині й дому: «Здрастуйте вашій хаті, щоб
ваша хата була багата, щоб на столі була закуска і жарена гуска. Здрастуйте в
вашій хаті на хліб-сіль багатій».
Долівка у давньому українському житлі завжди була
глиняною. Щосуботи і на свята їх змазували спеціальним розчином і посипали
татарським зіллям, м’ятою і чебрецем, примовляючи при цьому: «Хай лихо
проходить стороною».
Неможливо уявити українську хату без печі. В печі не лише
готували страву, вона створювала особливе родинне тепло, об’єднувала навіть
розварених чоловіка і жінку, для дітей же була справді чарівним прилистком.
Господиня завжди охайно білила піч, в окремих регіонах України, якщо в сім’ї
була дівчина на видані, піч розмальовували. За станом печі судили про охайність
господині: «Яка піч – така й господиня».
Особливу роль у хаті відігравав стіл, який мав, крім
прикладного, й інше значення. Тут народжувалося шанобливе ставлення до батька
як до голови роду – він займав почесне місце за столом. Стіл завжди накривався
скатертиною: у будень – звичайною полотняною, у свято – зі смаком оздобленою (з
вишивкою або тканим візерунком).
На столі завжди лежав хліб, а на Різдво та Великдень ще й
свічку запалювали зі столом пов’язано чимало призабутих, цікавих традицій.
Скажімо, вважалося за великий гріх стукати кулаком по столу (казали, що тоді
посваряться чоловік із дружиною). Не можна було й хлібину класти на стіл
перевернутою. А коли окраєць падав зі столу, його підіймали й цілували, щоб
хліб не образився.
Два рази на рік – на Різдво і Пасху – господиня
прикрашала хату рушниками. У період же посту житлова частина хати прикрашалась
клечальним зіллям. У кожній оселі були свої рушники й візерунки на них, не
схожі на інші.
Вимережуючи хрестиком орнаменти, жінки вкладали в них
свої заклинання від злих сил, просили здоров’я, удачі й щедрої долі для тих,
кому рушники призначались.
Біля хати завжди садили квіти, городину, груші, яблуні,
вишні, сливи, іноді клені і тополі, але ніколи не садили березу. Коли посадять
березу коло хати, то вона перетворювалася на пустку, переведеться рід або ж
сім’ю спікатимуть різні нещастя. Береза – символ самотності, а її біла кора
закликає хворобу.
Інколи перед вхідними дверима вішали підкову, як символ
невмирущості родини
Звучить пісня «Два кольори».
До залу входять два хлопчики і дві дівчинки в українських
народних костюмах.
1-ша
дівчинка
Я Іванку
вишиванку
Білу
подарую.
Синю стежку
від неба
В квітках
намалюю.
2-га дівчинка
Вишита
сорочка
Аж до
поясочка,
А хто її
вишивав?
України
дочка.
1-й хлопчик. Бабуся
казали, щоб я свою вишиванку носив у понеділок, вівторок і четвер і обов’язково
на чисте тіло.
2-й хлопчик. У народі
кажуть: «Сорочку одягай – маму, тата звеселяй, від хвороб її носи і здоров’я
бережи».
Виходять учні-читці.
1-й учень. Здавна
вважалося, що сорочка, усі краї якої оздоблені вишивкою, має оберігати від
нещастя, відганяти від людини злі сили. Улюблений колір української вишиванки –
червоний, який вважається головним оберегом від лиха. Червоною вишивкою
обов’язково прикрашали комір та рукава сорочки, адже місця, де закінчується
тканина, - найвразливіші для темних сил.
Вчитель. Український віночок. Оспіваний у піснях,
оповитий легендами та переказами, опоетизований майстрами пензля і слова, він
був і є одвічним символом добра і надії. Віночок – це плетене коло із квітів,
листя, гілок і стрічок.
Діти на дошці вплітають квіти у імпровізований віночок
1-й учень. Я вплету до
віночка любисток і васильок – у віночку це символ людської відданості, вміння
бути корисним.
2-й учень. А я вплету
чорнобривця – символ вроди.
3-й учень. Я вплету
безсмертник, бо він символ довголіття.
4-й учень. Я вплету
цвіт вишні та яблуні – символ материнської любові.
5-й учень. А я вплету
до віночка ружу – це символ віри, надії й любові.
6-й учень. Вплету до
віночка волошку – символ кохання.
7-й учень. Я вплету
до віночка незабудку – символ хорошої пам’яті.
8-й учень. А я вплету
мак, бо він символ крові невинно вбитої людини.
Вчитель. Крім квітів
у вінок вплітають стрічки. Люди вірили в їх магічну силу. Стрічки оберігають
волосся від поганих очей. Вплітались вони довжиною дівочої коси, щоб сховати
її.
Діти приклеюють до віночка на дошці стрічки з паперу.
1-й учень. Першою у віночок
я плету світло-коричневу стрічку – символ землі-годувальниці.
2-й учень. Поряд з
коричневою вплету жовту стрічку – символ Сонця.
3-й учень. За ним я
вплету світло-зелену – символ краси і молодості.
4-й учень. А я вплету
блакитну і синю – символ неба і води.
5-й учень. Далі я
зав’яжу жовтогарячу стрічку – символ хліба.
6-й учень. Я –
фіолетову – символ людської мудрості.
7-й учень. А я малинову
– символ душевності.
8-й учень. Я зав’яжу
рожеву – символ достатку. А також білу – символ пам’ять про померлих.
Вчитель. Також
добрими охоронцями-оберегами є рушники. Рушниками прикрашали світлицю,
пов’язували старостів, сватів і судженого. На рушнику підносили хліб сіль
дорогим гостям.
2-й учень
Гостя щиро
ми стрічаєм
Короваєм в
рушнику.
Шанобливо
хліб підносим
І,
вклонившись, щиро просим:
Любий гостю
наш, приймай
Дружби
символ – коровай.
Звучить пісня «Рушник».
3-й учень. На столі
лежить хліб. Кажуть у народі: хліб-годувальник – всьому голова.
4-й учень
Щедрим
сонечком, ясним нині,
Хліб лежить
на новій скатертині,
Був він
змелений і притрушений,
У діжі
старенькій замішаний.
На тривогах,
на нашій щирості
Він
настояний і розчинений.
Надихається
запахом хлібним,
Щоб він
пахнув вам полем рідним.
5-й учень. Хліб – це
символ продовження родоводу. Запашний рум’яний хліб випікали в печі. Піч – це
оберіг тепла і затишку, а вогонь у ній символ сімейного щастя, оберіг родини.
Наші пращури вірили, що полум’я очищаю душу від усього злого і недоброго,
наділяє її силою та здоров’ям.
Запрошуються вчителем гості та учасники свята до столу,
на якому лежать рушники, калинова гілка, вишиванка і хліб.
Вчитель. Я хочу,
діти, щоб для вас, коли станете дорослими, дорогою залишилась рідна домівка,
щоб палко любили рідний край, його звичаї, мову нашу солов’їну, щоб ніколи не
змогли зламати калинову гілку чи інше дерево, а навпаки, прикрашали нашу землю
своїми руками. Тож пам’ятаймо, хто ми є, бережімо звичаї наші, шануймо наші
обереги.
Звучить пісня С. Канюк «Мій рідний край».
