Виховний захід для вчителів - словесників

Наші обереги

Зал святково прибраний вишитими рушниками, гілками калини. На центральній стіні прилаштовано великий плакат у вигляді рушника, на якому написано назву свята. Під плакатом стоїть стіл, накритий скатертиною, на столі лежить паляниця, вишиванка, калинова гілочка, стоїть глечик з пшеничними та житніми колосками.

До залу входять вчитель та учні-читці.

Вчитель. Батьківська хата, мамина пісня, бабусина вишиванка – усе це непересічні символи-обереги нашого народу. Тож запрошуємо сьогодні дорогих гостей на слово щире, на свято родинне.

1-й учень

Що таке Україна?

В чистім полі пшениця,

За віконцем калина,

Біля верби криниця.

2-й учень

Ніжна пісня матусі,

Під тополями хата,

Тиха казка бабусі,

Дужі руки у тата.

3-й учень. Обереги – наші давні й добрі символи, їхнє коріння сягає глибини століть. Це батьківська оселя, усе, що ми одержали в спадок від своїх пращурів, чим збагатилися наші душі: піснею, злагодою, добрим словом та спогадами.

Звучить пісня «Смерекова хата».

4-й учень. У кожному з нас живе образ біленької хати у вишневому садку. Адже вона – символ нашого народу, щось одвічне, як життя, як мамина пісня.

Звучить «Мамина пісня».

1-й учень. Сьогодні ми вирушаємо у цікаву подорож до українських народних традицій, що пов’язані з оберегами.

Вчитель. Дедалі більше віддаляється від нас в шаленому темпі атомної епохи біленька хатинка у вишневому садку з колискою та мудрим усміхом батька. У цій хатині – наш корінь роду, щось одвічне, як життя, і святе, як мамина пісня.

Біла хата, біла сорочка, біла свита… Це становило неодмінну національну прикмету українця.

Хата, як і людина, уміє плакати і усміхатися, вона може  бути горда і сумна, доброзичлива. Все залежить від того, яка родина в ній мешкає. Хату можна вважати своєрідною візитною картою України.

Олександр Довженко так писав про українську хату: «… біла, з теплою солом’яною стріхою, порослою зеленим оксамитовим мохом, архітектурна праматір пристановища людського. Незамінна, по всяк час відкрита для всіх, без стуку в двері, без «можна?» і без «увійдіть», житло просте, як добре слово, й золоте, немовби створили його не людські руки, а сама природа, немовби зросло воно, як плід, серед зелені і квітів».

А чи знаєте ви, діти, що коли збиралися будувати хату, то спочатку випікали чотири хлібини і ставили їх на місце, де мала згодом стояти хата. На другий день дивилися: якщо хліб лишався цілим – то недобра ознака, не буде в цій господі гарного господарства та достатку. А якщо хліб виявлявся кимось поїдений – то це місце вважалося добрим, там можна було будувати хату, і в ній завжди пануватимуть добробут і злагода.

При першому вінцеві у «Світличному вінку», де стоять образи, господар закладав срібні або золоті монети. Це робилося, щоб хата була багата. Поставивши зруб, у стволах вирубували хрести, «щоб Бог беріг від лиха».

Наступним етапом будівництва було покриття хати, яке мало дещо символічний характер. У багатьох районах України кожен сволок обв’язувався вишитим рушником. Старі майстри пояснюють це так: «Аби хазяйська хата була світла, кріпка, багата і щоб люди не минали та до хати заглядали, щоб щастя в ній велося та добро не перевелося». А рушники потім дарували тим, хто будував хату, на згадку про нову оселю.

Завершальним етапом були входини. В найпершу ніч пускали кота і півня, щоб у хаті завжди було людно й весело. А на ранок кликали батюшку, який окроплював святою водою всі кутки хати. Якщо поряд стояла стара хата, то, переходячи в нову, господар кликав із собою домовика, примовляючи: «Хазяїну мій, ходімо зі мною: я дорогою, а ти стороною». Після такого обряду господар пригощав будівельників, родичів та сусідів. Гості заходили до хати і, знявши шапки (мужчини), вітали і бажали родині й дому: «Здрастуйте вашій хаті, щоб ваша хата була багата, щоб на столі була закуска і жарена гуска. Здрастуйте в вашій хаті на хліб-сіль багатій».

Долівка у давньому українському житлі завжди була глиняною. Щосуботи і на свята їх змазували спеціальним розчином і посипали татарським зіллям, м’ятою і чебрецем, примовляючи при цьому: «Хай лихо проходить стороною».

Неможливо уявити українську хату без печі. В печі не лише готували страву, вона створювала особливе родинне тепло, об’єднувала навіть розварених чоловіка і жінку, для дітей же була справді чарівним прилистком. Господиня завжди охайно білила піч, в окремих регіонах України, якщо в сім’ї була дівчина на видані, піч розмальовували. За станом печі судили про охайність господині: «Яка піч – така й господиня».

Особливу роль у хаті відігравав стіл, який мав, крім прикладного, й інше значення. Тут народжувалося шанобливе ставлення до батька як до голови роду – він займав почесне місце за столом. Стіл завжди накривався скатертиною: у будень – звичайною полотняною, у свято – зі смаком оздобленою (з вишивкою або тканим візерунком).

На столі завжди лежав хліб, а на Різдво та Великдень ще й свічку запалювали зі столом пов’язано чимало призабутих, цікавих традицій. Скажімо, вважалося за великий гріх стукати кулаком по столу (казали, що тоді посваряться чоловік із дружиною). Не можна було й хлібину класти на стіл перевернутою. А коли окраєць падав зі столу, його підіймали й цілували, щоб хліб не образився.

Два рази на рік – на Різдво і Пасху – господиня прикрашала хату рушниками. У період же посту житлова частина хати прикрашалась клечальним зіллям. У кожній оселі були свої рушники й візерунки на них, не схожі на інші.

Вимережуючи хрестиком орнаменти, жінки вкладали в них свої заклинання від злих сил, просили здоров’я, удачі й щедрої долі для тих, кому рушники призначались.

Біля хати завжди садили квіти, городину, груші, яблуні, вишні, сливи, іноді клені і тополі, але ніколи не садили березу. Коли посадять березу коло хати, то вона перетворювалася на пустку, переведеться рід або ж сім’ю спікатимуть різні нещастя. Береза – символ самотності, а її біла кора закликає хворобу.

Інколи перед вхідними дверима вішали підкову, як символ невмирущості родини

Звучить пісня «Два кольори».

До залу входять два хлопчики і дві дівчинки в українських народних костюмах.

1-ша дівчинка

Я Іванку вишиванку

Білу подарую.

Синю стежку від неба

В квітках намалюю.

2-га дівчинка

Вишита сорочка

Аж до поясочка,

А хто її вишивав?

України дочка.

1-й хлопчик. Бабуся казали, щоб я свою вишиванку носив у понеділок, вівторок і четвер і обов’язково на чисте тіло.

2-й хлопчик. У народі кажуть: «Сорочку одягай – маму, тата звеселяй, від хвороб її носи і здоров’я бережи».

Виходять учні-читці.

1-й учень. Здавна вважалося, що сорочка, усі краї якої оздоблені вишивкою, має оберігати від нещастя, відганяти від людини злі сили. Улюблений колір української вишиванки – червоний, який вважається головним оберегом від лиха. Червоною вишивкою обов’язково прикрашали комір та рукава сорочки, адже місця, де закінчується тканина, - найвразливіші для темних сил.

Вчитель. Український віночок. Оспіваний у піснях, оповитий легендами та переказами, опоетизований майстрами пензля і слова, він був і є одвічним символом добра і надії. Віночок – це плетене коло із квітів, листя, гілок і стрічок.

Діти на дошці вплітають квіти у імпровізований віночок

1-й учень. Я вплету до віночка любисток і васильок – у віночку це символ людської відданості, вміння бути корисним.

2-й учень. А я вплету чорнобривця – символ вроди.

3-й учень. Я вплету безсмертник, бо він символ довголіття.

4-й учень. Я вплету цвіт вишні та яблуні – символ материнської любові.

5-й учень. А я вплету до віночка ружу – це символ віри, надії й любові.

6-й учень. Вплету до віночка волошку – символ кохання.

7-й учень. Я вплету до віночка незабудку – символ хорошої пам’яті.

8-й учень. А я вплету мак, бо він символ крові невинно вбитої людини.

Вчитель. Крім квітів у вінок вплітають стрічки. Люди вірили в їх магічну силу. Стрічки оберігають волосся від поганих очей. Вплітались вони довжиною дівочої коси, щоб сховати її.

Діти приклеюють до віночка на дошці стрічки з паперу.

1-й учень. Першою у віночок я плету світло-коричневу стрічку – символ землі-годувальниці.

2-й учень. Поряд з коричневою вплету жовту стрічку – символ Сонця.

3-й учень. За ним я вплету світло-зелену – символ краси і молодості.

4-й учень. А я вплету блакитну і синю – символ неба і води.

5-й учень. Далі я зав’яжу жовтогарячу стрічку – символ хліба.

6-й учень. Я – фіолетову – символ людської мудрості.

7-й учень. А я малинову – символ душевності.

8-й учень. Я зав’яжу рожеву – символ достатку. А також білу – символ пам’ять про померлих.

Вчитель. Також добрими охоронцями-оберегами є рушники. Рушниками прикрашали світлицю, пов’язували старостів, сватів і судженого. На рушнику підносили хліб сіль дорогим гостям.

2-й учень

Гостя щиро ми стрічаєм

Короваєм в рушнику.

Шанобливо хліб підносим

І, вклонившись, щиро просим:

Любий гостю наш, приймай

Дружби символ – коровай.

Звучить пісня «Рушник».

3-й учень. На столі лежить хліб. Кажуть у народі: хліб-годувальник – всьому голова.

4-й учень

Щедрим сонечком, ясним нині,

Хліб лежить на новій скатертині,

Був він змелений і притрушений,

У діжі старенькій замішаний.

На тривогах, на нашій щирості

Він настояний і розчинений.

Надихається запахом хлібним,

Щоб він пахнув вам полем рідним.

5-й учень. Хліб – це символ продовження родоводу. Запашний рум’яний хліб випікали в печі. Піч – це оберіг тепла і затишку, а вогонь у ній символ сімейного щастя, оберіг родини. Наші пращури вірили, що полум’я очищаю душу від усього злого і недоброго, наділяє її силою та здоров’ям.

Запрошуються вчителем гості та учасники свята до столу, на якому лежать рушники, калинова гілка, вишиванка і хліб.

Вчитель. Я хочу, діти, щоб для вас, коли станете дорослими, дорогою залишилась рідна домівка, щоб палко любили рідний край, його звичаї, мову нашу солов’їну, щоб ніколи не змогли зламати калинову гілку чи інше дерево, а навпаки, прикрашали нашу землю своїми руками. Тож пам’ятаймо, хто ми є, бережімо звичаї наші, шануймо наші обереги.

Звучить пісня С. Канюк «Мій рідний край».